ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ТОПОНІМІКА

  Бібліографічне посилання: Лучик В.В. ТОПОНІМІКА [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Toponimika (останній перегляд: 17.02.2019)
ТОПОНІМІКА

ТОПОНІМІКА — розділ ономастики, який вивчає топоніми (грец. τόπος "місце; місцевість, область, країна, простір" й ὅνομα, ὅνυμα "ім’я, назва"), що об’єднують власні назви будь-яких геогр. об’єктів. В Україні Т. почала формуватися в 2-й пол. 19 — 1-й пол. 20 ст., коли власні геогр. назви у зв’язку з дослідженням земель, історії та мови укр. народу розглядали М.Максимович, М.Сумцов, І.Філевич, І.Франко, В.Ястребов, М.Кордуба, Я.-Б.Рудницький, В.Чубенко, А.Ярошевич та ін. Як галузь мовознавства й окремий розділ ономастики українська Т. ствердилася в повоєнні роки після заклику акад. Л.Булаховського вивчати власні назви і насамперед топоніми. Організатором цього процесу був К.Цілуйко, який 1959 провів 1-шу Респ. ономастичну нараду, очолив створену 1960 Укр. ономастичну комісію, став координатором з підготовки "Словника гідронімів України" (1979) і "Гідронімного атласу України" (досі не виданий). У цей час сформувалося кілька провідних ономастичних шкіл, які займалися системним дослідженням топонімів: київська (К.Цілуйко, І.Желєзняк, А.Корепанова, Л.Масенко, А.Непокупний, В.Німчук, О.Стрижак); одеська, яку створив і очолював до кінця 2009 Ю.Карпенко; донецька на чолі з Є.Отіним; львівська (фундатор М.Худаш), що сформувалася під впливом праць з карпатської топонімії випускників Львів. ун-ту С.Грабця, Я.-Б.Рудницького та професора того ж ун-ту (у 1937—45) З.Штібера; ужгородська, яку заснували К.Галас і П.Чучка. Сучасний рівень розвитку вітчизняної Т. є досить високим, про що свідчить енциклопедія "Słowiańska onomastyka" у 2-х то-мах (Варшава—Краків, 2002—03), укр. частину до якої підготували Ю.Карпенко, В.Лучик, П.Чучка. У новітній Т. продуктивно працюють Д.Бучко, В.Бушаков, С.Вербич, В.Горпинич, І.Желєзняк, О.Іліаді, О.Карпенко, В.Лучик, Є.Отін, Я.Редьква, М.Торчинський, В.Шульгач та ін.

Залежно від типу позначуваних геогр. об’єктів у складі топонімів розрізняють: ойконіми (грец. οίκος "помешкання, дім, житло") — власні назви населених пунктів (м. Галич*, с. Мазепинці); гідроніми (грец. ΰδωρ "вода") — власні назви природних або створених людиною водних об’єктів (р. Ворскла, оз. Світязь); ороніми (грец. ὅρος "гора") — власні назви підвищень, гірських утворень, у широкому розумінні — власні назви будь-яких об’єктів рельєфу земної поверхні (г. Говерла, Солдатська печера); хороніми (грец. χορος "межовий знак, кордон, рубіж") — власні назви будь-якої території, регіону, адм.-тер. одиниці (Буковина, Крим); дрімоніми (грец. δρυμός "діброва, ліс, гай") — власні назви будь-якої порослої деревами ділянки, лісу, лісопарку, бору, гаю, частини лісу (лісопарк Голосіївський, Чорний ліс) та ін. У межах цих розрядів топонімів виділяють різновиди: напр., спелеоніми (грец. σπήλαιον "печера, грот") — вид оронімів, що називає будь-які природні підземні утворення (печера Буковинка, грот Вовчий); урбаноніми, або урбоніми (лат. urbanus "міський") — власні назви міських топографічних об’єктів (вул. Дерибасівська, Майдан Незалежності).

За величиною і сусп. значимістю геогр. об’єктів їхні назви поділяють на макротопоніми (Десна, Донбас, Одеса) та мікротопоніми (колодязь Циганський, куток села Шанхай). Інколи виділяють проміжні між ними мезотопоніми, критерії визначення яких дуже розпливчаті.

Сукупність власних геогр. назв позначають терміном "топонімія", або "топонімікон". До складу топонімічної системи укр. мови входить невизначена кількість одиниць, бо топоніми називають окремі геогр. об’єкти, виділяючи їх із класу однорідних. Крім спільної для всіх слів номінативної функції, топоніми виконують і кілька специфічних для власних назв функцій: адресну — ідентифікують геогр. об’єкти на місцевості; диференційно-індивідуалізуючу — виділяють і протиставляють об’єкти; характеризуючу — інформують про примітні ознаки або властивості об’єктів (г. Висока, р. Грузька, м. Запоріжжя); експресивну — виражають ставлення до позначуваного об’єкта, виступаючи засобом інтенсифікації виразності мовного знака (с. Довгеньке, річки Вонючка, Гнилище); меморіальну — увічнюють пам’ять про ідеологічні цінності, лідерів д-ви, політ. партії та ін. (м. Кіровоград, с. Радянське); текстоутворюючу — виступають засобом ідейно-змістового об’єднання сюжету художнього або публіцистичного твору, особливо коли вони входять до структури заголовка (роман "Берестечко", поема "Полтава") та ін.

Не маючи прямого зв’язку з поняттями, топоніми виявляють здатність передаватися від покоління до покоління і від етносу до етносу без розуміння внутр. форми основи та без перекладу, що забезпечує їхню вищу стійкість порівняно із заг. назвами. Як своєрідні пам’ятки к-ри і мови вони не піддаються фальсифікаціям та істотному впливові часу: порівняйте зафіксоване у Клавдія Птолемея Καρπάτης на позначення Карпат, Русь, Чьрниговъ ("Повість временних літ"). Як мовні одиниці топоніми є продуктом колективної творчості, зумовлені історично, продиктовані природними умовами та рівнем соціально-екон. розвитку сусп-ва, тому прямо чи опосередковано вони відбивають фізико-геогр. особливості середовища та культурно-істор. процеси на певній території. Так, у давнину геогр. назви надавали переважно за природними і госп. ознаками об’єктів; з розвитком класового сусп-ва — за їхньою належністю або відношенням до власників, засновників, першопоселенців з використанням афіксів у посесивній та релятивній функціях; у часи, коли укр. землі входили до складу Рос. імперії і СРСР, — часто за ідеологічними цінностями відповідного режиму. Отже, природа, функції та відбита в семантичній і словотвірній структурі власних геогр. назв інформація роблять Т. міжгалузевою наукою, яка розвивається на межі лінгвістики, історії та географії.

Одним з найактуальніших завдань Т. є з’ясування етимології давніх назв, яке пов’язане з визначенням їхніх мотиваційних ознак, первісної семантики та мовної належності морфем. Отримані внаслідок порівняльно-істор. вивчення топонімів висновки дають можливість розв’язати, крім часткових, низку загальнонаук. проблем. Зокрема, історична Т. відіграє провідну роль у визначенні т. зв. прабатьківщини слов’ян (див. Слов’яни давні), вивченні етногенезу та глотогенезу українців. Спираючись на кілька фундаментальних положень (про наступність індоєвропейського, праслов’янського та давньоукраїнського топонімного фонду і простору; про взаємозв’язок цього простору з найдавнішими археологічними культурами, до яких могли бути причетними давні слов’яни; про переважно східні та південно-східні запозичення в доістор. топонімії на території України; про збереження архаїчних праслов’ян. ознак здебільшого на периферії слов’ян. земель; про домінування автохтонних топонімів праслов’янського і протоукраїнського походження в лісовій та лісостеповій зонах), більшість ономастів стверджує думку про середньонаддніпрянську (вісло-дніпрянську) прабатьківщину слов’ян, осн. землі якої заселяють сучасні українці.

Ще однією з найактуальніших проблем вітчизняної Т. є відродження істор. назв та позбавлення заідеологізованості процесу топонімної номінації. За роки рад. влади в Україні штучно (вольовим рішенням влади) було перейменовано приблизно кожен четвертий, а в Криму в 1944 переважну більшість населених пунктів, радикально було змінено урбанонімну мікросистему в містах. Основу нових (радянських) назв становили т. зв. меморіальні топоніми, які присвоювалися поселенням, вулицям, площам, лісопаркам тощо на честь комуніст. цінностей і вождів (м. Дзержинськ, вул. Карла Маркса, с. Радянське). Майже не проникли меморіальні назви і тенденція до масових перейменувань у ті розряди топонімів, які називали природні геогр. об’єкти: у гідроніми, ороніми, дрімоніми, тому вони є найціннішим матеріалом для об’єктивного вивчення істор. розвитку мови і тих позамовних чинників, що впливали на формування топонімії України. Актуальними залишаються проблеми, пов’язані із систематизацією, стандартизацією та наук. інтерпретацією власних географічних назв у діахронічному й синхронічному аспектах.

* Приклади топонімів, які у працях з топоніміки традиційно виділяються курсивом, виділено підкресленням рискою.


Література:
  1. Подольская Н.В. Словарь русской ономастической терминологии. М., 1978
  2. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. К., 1985
  3. Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. К., 1992
  4. Ономастика України та етногенез східних слов’ян. К., 1998
  5. Słowiańska onomastyka: Encyklopedia, t. 1—2. Warszawa—Krakόw, 2002—03
  6. Торчинський М.М. Структура онімного простору української мови, ч. 1—2. Хмельницький, 2008

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
  • БУЛАХОВСЬКИЙ ЛЕОНІД АРСЕНІЙОВИЧ
  • ФІЛЕВИЧ ІВАН ПОРФІРІЙОВИЧ
  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ
  • КОРДУБА МИРОН МИХАЙЛОВИЧ
  • МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • НІМЧУК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • ОНОМАСТИКА
  • ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ
  • ПТОЛЕМЕЙ КЛАВДІЙ
  • РУДНИЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ-БОГДАН
  • СЛОВ’ЯНИ (ДАВНІ). ЧАСТИНА 1
  • СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
  • СУМЦОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • ГІДРОНІМІКА
  • ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ
  • ЗАПИСКИ ОДЕССКОГО ОБЩЕСТВА ИСТОРИИ И ДРЕВНОСТЕЙ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)