ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ТІМАР

  Бібліографічне посилання: Галенко О.І. ТІМАР [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Tymar (останній перегляд: 17.02.2019)
ТІМАР

ТІМАР (турец. tιmar від перського timar — піклування, семантично споріднений із грец. πρόνοια; турец. синонім dirlik — корм, рос. калька — кормление) — умовне пожалування в Османській імперії, призначене для матеріального утримання та винагороди представників військ. стану ("аскері" — від арабсько-перського "військовий"), передусім важкоозброєних вершників ("сіпагі" — від перського "озброєний"). Утримання призначалося з податків (сукупності або частки), що збиралися на визначеній для кожного Т. території, тому термін "тімар" міг також означати територію (для цього випадку османці користувалися ще альтернативним метафоричним терміном — "килидж"; османсько-турец. — меч), але Т. не був земельним пожалуванням, оскільки тімаріот не набував власності на землю та її населення. Державець Т., крім несення військ. служби на користь д-ви в обмін на користування Т., сам збирав податки, призначені д-вою, а на додачу відповідав за прибутковість пожалуваного Т., що передбачало виконання ним адм., госп., фіскальних та поліцейських функцій на відповідній території. Податкове населення (райя), хоч і прикріплене до території Т., залишалося підданцями султана та було під прямим захистом осман. законів і суду. Отже, Т. фактично утворював базову адм.-тер. одиницю.

Враховуючи широкі сусп. функції Т., а також зважаючи на типовість тімарів для більшості провінцій Осман. імперії, практику тімарів справедливо трактують як "тімарну систему" з наданням їй значення суспільно-екон. ладу. Проте через держ. власність на землю та особисту свободу райї тімарна система не може служити підставою для ототожнення суспільно-екон. ладу Осман. імперії з феодалізмом. Крім того, тімари не практикувалися у прикордонних провінціях (Пн. Африка, о-ви Середземномор’я, Ірак, Ємен) — там податки збиралися на користь імперської скарбниці та розподілялися згідно з річним бюджетом; звідси їхнє означення "сальянелі" (турец. — зі щорічною поплатою).

На території сучасної України тімарна система функціонувала в Очаківсько-Сілістрійському ейялеті (15 — поч. 19 ст.) та була формально запроваджена під час короткого осман. правління в Кам’янецькому ейялеті. У провінції Кефе (із центром у м. Кафа; нині м. Феодосія) тімарна система існувала лише короткий час після осман. завоювання 1475, і вже на поч. 16 ст. провінцію перевели під пряме фіскальне правління осман. уряду (режим сальянелі).

Податкові надходження тімарів становили майже половину держ. прибутків. Наприкінці 15 ст. їхнім коштом утримувалися бл. 20 тис. тімаріотів в Анатолії та бл. 24 тис. — у Румелії. Близько 2/3 із них були сіпагами, а 1/3 — гарнізонними військовими. Крім персональної служби, тімаріоти власним коштом виставляли в походи вдвічі більшу кількість допоміжних вершників та багато слуг. До кінця 16 ст. сіпаги-тімаріоти були осн. ударною силою осман. війська.

На новозавойованих територіях тімари частково надавалися місц. представникам правлячого класу. В деяких санджаках на Балканах 1/3 сіпагів були християнами. Тімарну систему застосовували й до племінних традицій кочових скотарів у степових та пустельних районах. Тімари служили, таким чином, інструментом консолідації імперії.

Мілітарна революція, зменшивши воєнну роль кінноти, призвела до ухиляння сіпагів від військ. служби, а складність технології вир-ва та дорожнеча вогнепальної зброї, тим більше вкупі з девальвацією монети в Осман. імперії, зробили прибутки від тімарів недостатніми для самостійного переозброєння сіпагів відповідно до нових реалій війни. Однак, втративши роль воєнної опори д-ви, тімари зберігали своє значення і як спосіб забезпечення правлячого класу, і як базова адм. одиниця, тому д-ва трималася тімарної системи. Та спроби модифікувати її відповідно до обставин порушували й без того хисткий баланс інтересів д-ви, державців тімарів та селянства. Особливо це було властиво поширеній практиці надання тімарів на відкуп приватним особам, особливо на довічний термін (від 1699), переведення тімарів у власність сановних державців. Це зменшувало держ. прибутки, посилило корупцію та безлад у розподілі тімарів, призводило до хижацької експлуатації тімарів відкупниками й орендарями, що провокувало соціальні конфлікти. Тімари було скасовано з початком структурних реформ ("танзімат"; османсько-турец. — реорганізація) 1839.

Різновиди тімарів. Осман. уряд, пристосовуючись до різноманітних місц. реалій, виробив велике розмаїття тімарів. Типово тімари призначалися з розрахунку, що державці персонально служитимуть д-ві із власним конем, зброєю та захищені щонайменше кольчугою ("бюрюме"). На додачу вони мусили тримати при собі збройного слугу-джебелю, себто вершника, захищеного платівковим панцирем ("джебе"). Достатнім для цього вважався Т., що давав 3 тис. акче прибутку, якщо він розташовувався в Анатолії, або 5 тис. акче, якщо розташовувався в Румелії. Тімари меншої вартості надавалися джебелю-сіпагі, себто вершникам із платівковим панцирем ("джебе"), а також деяким пішим військовим (напр., у провінції Кефе вони виконували певні служби в гарнізонах фортець — сторо-жів, проповідників, музикантів та ін.).

Щоб винагородити того чи ін. сіпага, йому надавали Т. більшої прибутковості або додаткові тімари. Проте в цьому випадку пропорційно зростали обов’язки державця: за надлишкові прибутки він мусив виставити для кампанії панцирного вершника (джебелю), а за кожні 3 тис. акче — вершника в кольчузі. Державець 5-тисячного Т. мусив прибути до війська в кольчузі, привести із собою одного джебелю, ще одного слугу, а також мати при собі намет. Гранична прибутковість Т. становила 20 тис. акче.

Тімари з прибутком від 20 тис. до 100 тис. акче відносилися до категорії "зеамет" (османсько-турец. — командирський). З їхніх державців призначалися субаши — командири загонів сіпагів, які мешкали в одній окрузі-нагіє.

Тімари з прибутком понад 100 тис. акче називалися "хасс" (османсько-турец. — персонально-правительський) і жалувалися вищим достойникам у ранзі паші (санджакбеям, бейлербеям, везірам та ін.).

Крім індивідуальних державців, тімари надавалися кільком сіпагам на умовах сумісного або почергового користування. Деякі тімари закріплювалися за очільниками певних груп, визнаних д-вою (династій, етно-конфесійних громад, акинджиїв, войнуків, кадіїв та ін.), із правом групи визначати кожного наступного державця — такі метафорично називалися "юрдлук" ("вотчинне"), "оджаклик" ("вогнищне"), "арпалик" ("ячмінне"). Оджаклик-тімари, зокрема, були поширені на степових територіях між Дунаєм та Дніпром, відповідно до родо-племінних традицій кочовиків.

Тімари, які призначалися скарбницею на тимчасове користування з виплатою прибутку наперед, себто у відкуп, називалися "мукатаа" (араб. — відруб), "ільтізам" (араб. — контракт), а тімари, що здавалися в довіч-ний відкуп, — "малікяне" (османсько-турец. — на кшталт власності).

Тімари розрізнялися ступенем фіскально-юрид. імунітету. За меншими записувалися поголовщина (іспендже, баштіна, чіфт-ресмі) та/або десятини на різні продукти. Решта податків віддавалася д-ві (як от джизья, або поголовщина з не-мусульман) чи ін. сіпагам. Право збору нерегулярних податків (штрафи, податок на наречених, прибуток від продажу рабів-утікачів тощо) передбачало виконання поліцейських функцій, тому воно закріплювалося лише за хассами та зеаметами у статусі "сербест" (перською — вільний), що надавалися особам у статусі бея (губернаторам провінцій, чавушам, диздарам).

Функціонування тімару. Т. утворювався виключно на держ. землях ("мірі" — османсько-турец. скорочення від арабсько-перського "емірі" — належна правителю). Територіально до нього відносилися угіддя одного або кількох сіл. В останньому випадку вони зазвичай були розкидані, але неодмінно в межах одного санджаку, оскільки останній виступав також військ. одиницею. Сіпаги, по суті, записувалися за певним санджаком, і скарбниця не допускала їхнього переходу до ін. санджаків. Територію Т. ("килидж") визначали й фіксували фіскально-госп. відомства двох (одного — для Анатолії, другого — для Румелії) дефтердарів (османсько-турец. — бухгалтер) центр. уряду. Списки тімарів з означенням сіл, кількості населення, суми податків та імені державця складалися за підсумками податкового перепису у спец. реєстрі ("іджмаль дефтері"; османсько-турец. — підсумковий реєстр). Варіювання розмірів тімарів відбувалося за рахунок додавання чи відбирання "килиджів".

Взаємні права та зобов’язання між сіпагами та райєю детально регулювалися осман. законодавством (ісламським правом та султанськими законами). Хоча ці закони, зрозуміло, надавали сіпагам широкі права для екон. експлуатації райї, проте вони ж покладали межі їхній сваволі і так задавали прорахований баланс у стосунках між першими й другими, що робило тімарну систему на загал ефективним інститутом. Сіпаги навіть мали стимули для збільшення прибутковості тімарів. Зокрема, вони охоче освоювали землі, які пустували, що приносило їм надлишковий прибуток, не збільшуючи військ. зобов’язань перед д-вою. Звичайно, утім, що сіпаги прагнули максимальної експлуатації райї, тоді як остання намагалася уникнути виконання своїх обов’язків. Тому стосунки сіпагів з райєю ніколи не були простими. Але порушення законів сіпагами давало право райї звертатися до суду і могло призвести до позбавлення Т.

Складними були стосунки сіпагів з д-вою, яка залишалася власником Т. На загал сіпаги прагнули зменшити свої військ. обов’язки, а також забезпечити собі спадкове володіння Т. Д-ва забезпечила механізми успадкування Т. від батька до сина, але не дозволяла подрібнення тімарів і пильнувала за службою тімаріота. Зокрема, податкові переписи мали на меті виявити й зафіксувати нові прибутки тімарів, що викликало невдоволення державців і вимагало від д-ви значних орг. зусиль та витрат на проведення переписів. З кінця 16 ст. уряд частіше карав сіпагів, які уникали служби чи мали ін. провини, позбавленням тімарів. Частково це дисциплінувало військових, адже покарані сіпаги чи нащадки сіпагів, які ще не дістали пожалування, прагнули відзначитися у війську. Проте каральні заходи утворювали масу невдоволених, котрі часто повставали проти уряду. У 17—18 ст. уряд також бував змушений повертати тімари до скарбниці, щоби терміново мобілізувати потрібні кошти через надання тімарів у відкупи. Корупція в уряді також давалася взнаки, коли вищі достойники діставали великі хасси у спадкове володіння чи довготермінові відкупи.


Література:
  1. Beldiceanu-Steinherr I. та ін. La Crimée Ottomane et l’institution du «timar». «Annali dell’Instituto Orientale di Napoli», 1979, vol. 39 (N. S. XXIX)
  2. Economic and Social History of the Ottoman Empire, 1300—1914. Cambridge, 1994
  3. Іналджик Г. Османська імперія: класична доба, 1300—1600. К., 1998
  4. Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII — началото на ХIХ в.: административно-териториално устройство, селища и население в Северозападното Причерноморие. София, 2009

Посилання:
  • АКЧЕ
  • ФЕОДАЛІЗМ
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА)
  • КАМ'ЯНЕЦЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • ОЧАКІВСЬКО-СІЛІСТРІЙСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РАЙЯ
  • САНДЖАК
  • СУЛТАН, ТИТУЛ
  • ВІДКУП

  • Пов'язані терміни:
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • САНДЖАК
  • СУБАШИЛИК, ТЕРИТОРІАЛЬНО-АДМ. ОДИНИЦЯ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)