УКРАЇНЦІ — 1) етнос, що становить осн. населення України (37 541 тис. осіб, 77,8 % населення України, 2001). Заг. чисельність У. як етносу по всьому світі становить бл. 46 млн осіб (2-й або 3-й за чисельністю слов’ян. народ після росіян і поляків). За межами України У. проживають (за даними останніх переписів) у РФ (1927 тис. осіб), Канаді (1209 тис.), Бразилії (бл. 1 млн), США (976 тис.), Казахстані (333 тис.), Аргентині (бл. 300 тис. осіб), а також у Молдові, Італії, Польщі, Білорусі, Узбекистані, Португалії та ін. країнах. Етнічна мова У. — українська мова, яка входить до сх. підгрупи слов’ян. групи індоєвроп. мовної сім’ї. За реліг. належністю переважно християни;

2) все населення (громадяни) д-ви Україна незалежно від етнічного походження, тобто укр. громадян. (політ.) нація. Згідно з поточним обліком населення чисельність громадян України на 2014 становила 45 млн осіб.

Етнічна історія

Етногенез. Давньоукраїнська (середньовічна) доба. Сучасні У. — нащадки слов’ян. населення лісової та лісостепової зони території сучасної України серед. 1 тис. Етногенез У. пов’язаний з розпадом давньослов’ян. мовної спільності (див. Слов’яни давні) та формуванням ареалу протоукр. діалектного масиву (7—10 ст.). Традиційно в історіографії до предків сучасних У. у період 9—10 ст. зараховують сім слов’ян. "літописних племен": древлян, сіверян, уличів, тиверців, хорватів, волинян, полян. Проте брак достовірних джерел не дає змоги конкретизувати міру їхньої участі у формуванні У., окрім їхньої належності до слов’ян та збігу територіального розташування. Із серед. 1 тис. сформувався вихідний етнічний ареал У. (тоді — мовців протоукр. діалектного масиву): лісова та лісостепова смуга сучасної території України, прилеглі території пд. сх. сучасної Польщі, пд. зх. сучасної Білорусі, перехідні діалектні зони в середньому та сх. Поліссі на сх. до сучасної Брянської обл. РФ.

Дослідження сучасної генетики підтверджують археол. дані щодо напрямів та масштабів міграцій носіїв празької, пеньківської та колочинської археол. к-р. Це робилося за дослідженнями геогр. поширення певних Y-хромосом (чол. лінія) та мітохондріального ДНК (жін. лінія). Сучасне мовознавство заперечує існування стадії спільної східнослов’ян. мови, тому віднесення укр. мови до "східнослов’янських" також є радше даниною академічній традиції. В часи середньовіччя, зокрема існування Київської Русі, протоукр. діалекти переростали в давньоукраїнські; цей процес визначається за лінгвістичною хронологією мовних змін.

Тривале вивчення етногенезу У. привело до появи низки наук. концепцій 19—21 ст.:

-· Арійсько-трипільська. Відноситься до ранніх етапів наук. вивчення етногенезу У. у контексті етногенезу слов’ян, зокрема у працях В.Хвойки. Походження слов’ян та У. пов’язувалося з давніми арійцями (аріями) та трипільською культурою (див. також Трипільський міф). Уже на межі 19 і 20 ст. цей підхід піддавався критиці М.Грушевським та М.Біляшівським. У пізніші часи прибічником цього підходу став рад. акад. Б.Рибаков. Проте подальшої наук. розробки цей застарілий погляд не набув. Але в останні десятиліття в Україні ця теорія популяризується у псевдонаук. літературі, неоязичницьких реліг. ученнях, ставши основою своєрідної субкультури.

-· Ранньосередньовічна. Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу У. є ранньосередньовічна, згідно з якою розвиток укр. етносу можна вести від часів Великого розселення слов’ян. М.Грушевський виводив У. від племен антів, які мешкали в лісостепах України у 5—6 ст. Пізніше прихильниками цього підходу стали Я.Дашкевич, М.Брайчевський, Я.Ісаєвич, Г.Півторак, В.Баран та ін. Концепція спирається на лінгвістичні дослідження О.Потебні, А.Кримського, І.Огієнка та ін. Осн. проблемами було співвіднесення даних письмової історії, мовознавства та археології. Якщо у 1-й пол. 20 ст. домінувала опора на письмові джерела, то у 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. відбулося широке залучення археол. матеріалів. У рад. час відстоювання цього підходу було як науковим, так і політичним, будучи опозиційним до офіц. рад. історико-ідеологічних концепцій (напр. "давньоруської народності" — див. нижче). Це врешті зумовило його відповідне поширення в укр. наук. середовищі та сусп. дискурсі за умов незалежності. В останній час додаткові аргументи на користь ранньосередньовічної концепції надають дані мовознавства, які вже заперечують існування етапу спільної східнослов’ян. мови, а відповідно і єдиного східнослов’ян. етносу середньовічної доби. Міра "радикалізму/поміркованості" в оцінках етногенезу У. в рамках цього підходу залежить від схильності/несхильності дослідників до "модернізації" форм етнічної свідомості та консолідації домодерних спільнот, тобто міри їхньої "українськості" або ж оцінки щодо "етнічного характеру" середньовічних д-в (зокрема Русі чи князівств доби Великого князівства Литовського — чи були вони "формами української державності").

-· Давньоруська народність. Ідея походження східнослов’ян. народів від єдиного східнослов’ян. етносу має тривалу історію (принаймні від "Синопсису", виданого в Києві 1674). В рос. офіц. ідеології 19 ст. йшлося про "три племені російського народу", що мало говорило про його вихідну єдність. Тоді ж обґрунтовувалися й істор., і лінгвістичні аргументи цієї гіпотези. Підтверджень цьому не було здобуто до 1917. Проте нового життя ця концепція набула в СРСР, за нових ідеологічних обставин. Від кінця 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза, що одночасно була задекларована у працях Б.Грекова (Москва) та К.Гуслистого і Ф.Ястребова (Київ), про Київ. Русь як про "спільну колиску" історії укр., рос. і білорус. народів, що як такі сформувалися значно пізніше — у 14—15 ст. 1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність "руського народу" в добу Київ. Русі. Теор. та фактичне наповнення воно отримало в 1-й пол. 1940-х рр. у працях рад. істориків — укр. М.Петровського, рос. А.Удальцова та В.Мавродіна (саме він запропонував термін "давньоруська народність"), яких слід вважати гол. фундаторами давньоруської народності концепції. Після Другої світової війни її підтримали ще деякі науковці, зокрема К.Гуслистий.

Після виходу 1954 тез ЦК КПРС "Про 300-річчя возз’єднання України з Росією" вона набула офіц. статусу, що негативно позначилося на об’єктивності подальшого наук. пошуку. Однак, незважаючи на останню обставину, дослідження окремих аспектів проблеми в цілому досить продуктивно продовжувалось у 1950—80-ті рр. у працях представників різних гуманітарних галузей: історії та археології — В.Мавродіна, В.Пашута, В.Сєдова, П.Толочка, П.Третьякова, Б.Флорі, І.Фроянова, Л.Черепніна та ін.; філології — Л.Булаховського, П.Черних, Г.Хабургаєва, Ф.Філіна та ін.; етнографії — К.Гуслистого, В.Козлова, Г.Маслової, Г.Сухобруса, С.Токарева та ін. У 1990-ті рр. певним аналогом концепції давньоруської народності стала концепція давньоруської етнокультурної спільності (П.Толочко, В.Ричка). Щодо мовної належності різних спільнот давньорус. населення вагоме значення мали дослідження рос. мовознавця А.Залізняка стосовно мови новгород. берестяних грамот та автентичності "Слова о полку Ігоревім". Ці дослідження підтвердили набагато більшу строкатість мовних/етнічних груп слов’ян у межах Київ. Русі, ніж це вважалося у 19—20 ст.

Проте осн. проблему в цьому підході загалом становить неадекватність рад. етнологічної термінології, зокрема самого терміна "народність", та стереотипне сприйняття його як ідеологічного кліше (див. Давньоруської народності теорія).

Оскільки У. як етнос за визначенням є етномовною та етнокульт. спільнотою, то спроби побудувати концепцію етногенезу У. на засадах спадковості археологічних культур в часи до н. е. виявилися неефективними. Належність укр. мови до слов’ян. мов ставить хронологію етногенезу У. в залежність від хронології мовних процесів. А про виокремлення "протоукраїнських діалектів" ми можемо вести мову лише із серед. 1 тис. н. е., про появу "історичних слов’ян" (за письмовими джерелами) — так само. Очевидні за слов’ян. характером археол. к-ри (празька культура, пеньківська культура та колочинська культура) відносяться до цієї ж доби. Відповідно полем для дискусій лишається етнічна належність археол. к-р межі ер — 1-ї пол. 1 тис. н. е. Пошуки ж у попередній добі в контексті проблеми етногенезу У. сьогодні, вочевидь, утратили свою евристичність.

Вивчення матеріальної к-ри давнього населення та взаємозв’язку археол. к-р 8—13 ст. не дає достатньо підстав для визначення етнокульт. спільностей, оскільки спільність матеріальної к-ри далеко не завжди корелює з етномовною. Ареал поширення протоукр. та давньоукр. діалектів ніколи не містив єдиної матеріальної к-ри, відзначаючись або строкатістю у своїх межах, або ж (із розвитком урбанізації та поширенням християнства часів Русі) уніфікацією, що виходила за його межі.

Генетичні дослідження, які бурхливо розвиваються в останні десятиліття, ще недостатньо повні, щоби стати підставою для коригування існуючих оцінок щодо етногенезу У.

З огляду на пряму етнокульт. та генетичну спадковість слов’ян. населення на території сучасної України від середньовіччя до формулювання засад модерного укр. нац. проекту є логічні підстави називати це населення залежно від контексту "українцями" або ж "давніми українцями" і до часу утвердження спільної етнічної самоназви "українці" (19 — поч. 20 ст.). Таке використання — анахронізм, але він академічно доречний попри наявність попередніх істор. форм самоназви У. ("русь", "русини", "козаки", "малороси" та ін.). Використання конкретної (або паралельної: "русини-українці") етнічної номенклатури залежить від специфіки (загальноісторичної, мовознавчої, археологічної) та предмета досліджень.

І в найдавнішу добу, і протягом істор. часу предки сучасних У. брали участь в етнічних міксаціях, оскільки територія України була ареною руху великої кількості народів, які вступали в контакти з автохтонним населенням: численні іраномовні (скіфи, сармати, алани) та тюркомовні (гуни, авари, печеніги, половці) етноси, германці (готи та варяги).

До 12 ст. немає підстав вести мову про наявність спільного етноніма для давніх У. Підставою для його появи стали тривале існування Рус. д-ви та асиміляція варягів у слов’ян. оточенні. В інформації джерел можна простежити подолання відмінностей між "словеньским язиком" ("язик" в сенсі "народ") і "роусьским" із подальшим домінуванням другої назви у формах "русь" (множина) та "русин" (однина). Відповідно не пізніше 12 ст. зміст цієї назви змінився з етносоціальної категорії (князі та дружина сканд. походження) на етнотериторіальну (житель Русі, Руської землі). Внаслідок цього "руською" мовою стала та, що раніше називалася "слов’янською", і стверджується історично перший спільний для У. етнонім: "русь".

Одним із чинників, що гальмував письмовий розвиток локальних діалектів чи їхніх масивів у Русі, зокрема й давньоукраїнського, стало поширення з кінця 10 ст. старослов’ян. мови (давньоболгарської) як ділової та книжної. Вона виконувала значний обсяг соціальних та реліг. функцій, оскільки була порівняно зрозумілою в різних частинах д-ви та була мовою християн. літургії. Через це відчутний брак джерел із повсякденного мовлення давнього населення. Для прихильників ідеї "єдиного давньоруського народу" або ж "давньоруської народності" саме наявність "спільної мови" є осн. аргументом, проте церковнослов’ян. мова виконувала ту саму функцію, що й латина в Зх. Європі, — літургійної та загальнозрозумілої мови для освічених носіїв різних мов чи діалектів. Вона безперечно не була мовою повсякденного спілкування.

Спільність д-ви та мови високої к-ри давали привід для формування концепцій етнокульт. єдності населення Київ. Русі, зокрема уявлення про "три племені російського народу" (19 ст.) або концепції давньорус. народності (1940-ві рр.). Проте ці теорії мали у підґрунті мотивацію істор. виправдання експансії Моск. д-ви / Рос. імперії / СРСР зі "збирання" або "возз’єднання" рус. земель і належать до таких, які зберегли політ. актуальність в рамках сучасного "імперського дискурсу" РФ поч. 21 ст., але не підтвердилися наук. даними.

В удільний період давньої Русі (серед. 12 — серед. 13 ст.) відбулося поширення назв "русь" і "русин" поза межі Рус. землі у вузькому значенні: на зх. та пн. від Середньої Наддніпрянщини. Закріплення назви "Русь" за зх. регіоном України відбулося в серед. 13 ст. з появою "королівства Русі" (1253). Воно після 1349 стало "руським доменом польської корони" (див. Руський домен короля), замість якого було створено Руське воєводство (1434). Самоназва саме у формі "русин" поширилася на територіях ВКЛ та Галицької Русі.

1187 в Київському літописі вперше згадується назва "Україна", яка позначає степове прикордоння Переяславської землі. Подальші згадки в Галицько-Волинському літописі 13 ст. також ототожнюють "Україну" із різними прикордоннями. До 17 ст. таке значення назви зберігалося, у 15 — 1-й пол. 17 ст. переважно означаючи прикордонну лісостепову смугу Наддніпрянщини та Поділля, наближену до Дикого поля.

У пн.-сх. рус. землях самоназва "русин" поступово вийшла з ужитку, а прикметник "русьский" у 15—16 ст. набув форми "русскій", яка згодом стала самоназвою росіян (виникло від двоскладного сполучення "русскіє люді", в якому 2-гу частину перестали вживати). В ін. рус. землях цей етнонім не поширився, лишившися прикметником. У землях ВКЛ "русскіх" називали "московські люди" у множині та "москвитин" в однині. У зх. джерелах до і після появи нової офіц. назви Моск. д-ви "Русскоє царство" (1547) розрізняли "русинів/рутенів" та "московитів", "Русь" і "Московію" та їхні мови. Ознакою зростання мовної дистанції стала потреба в Москві 16 ст. у перекладачах з "білоруського наріччя" (рус. мови ВКЛ).

У 14—16 ст. етнонім "русин" та ототожнення себе з "руським народом" стало спільним для У. та білорусів у межах ВКЛ. Така ідентичність була властива елітним та освіченим верствам; у решти населення (у багатьох місцевостях аж до 19 — поч. 20 ст.) домінували локальні ідентичності нижчого рівня ("тутешні").

Попри давню (з 11 ст.) виокремленість Полоцької землі етнічна номенклатура вищого (держ. та конфесійного) рівня у білорус. землях лишалася спільною з рештою рус. земель. По мірі входження до складу ВКЛ ця етнічна відмінність лише чіткіше окреслювалася до поширення держ. ідентичності "литвин", яка стала й однією із власних назв, й екзоетнонімом (зовн. назвою народу) для білорусів — зокрема серед русинів-українців. Після Люблінської унії 1569 додатковою підставою для цього розрізнення став адм. розподіл рус. земель у Речі Посполитій поміж Короною Польською та ВКЛ. Він приблизно збігався з етномовним кордоном поміж У. та білорусами і лише посприяв поступовому розрізненню двох народів.

Спільність самоназви, зафіксована у джерелах, дає підстави робити деяким дослідникам припущення щодо існування у певний період (14—15 ст.) "українсько-білоруського "руського” етносу", проте тут має місце конфлікт методологічних підходів щодо етнічної історії.

В інтерпретації етнічних процесів пізнього середньовіччя, так само як і щодо попередніх і пізніших періодів домодерного сусп-ва, конкурують суб’єктивістський та об’єктивістський підходи.

Згідно з першим підходом необхідною етнічною ознакою є наявність і поширення єдиного етноніма для певної спільноти, тобто її самоідентифікація. З огляду на це "поява" У. може припадати і на 19 ст. (час формування модерної нації), що суперечить очевидним фактам їх домодерної етнокульт. відмінності від ін. етносів та більш архаїчних форм ідентифікації. Тим більше, що переважною підставою модерних європ. нац. проектів була вже наявна етнокульт. відмінність на мовній основі, яка мала тривалу історію. Другий спирається на фіксовані іззовні етнокульт. відмінності, які можуть не збігатися із самоідентифікацією людності. Крайністю цього підходу є механічне перенесення етнокульт., ідеологічних реалій та явищ модерного часу (нації, нац. д-ви, націоналізм) на домодерний період (модернізація архаїчних форм етнічної ідентифікації), що викривлює відповідні форми сусп. свідомості та надає давнім воєнно-політ. конфліктам сучасної інтерпретації. Таким прикладом є поширені в укр. істор. публіцистиці оцінки взяття Києва князівською коаліцією на чолі з кн. Андрієм Боголюбським 1169 як "першого конфлікту між українцями та росіянами" або спроба створення Великого князівства Руського кн. Свидригайлом Ольгердовичем у 1430-х рр. як намагання відновити "українську державність". Внутрішньополіт. конфлікти часів середньовіччя (як у Київ. Русі, так і у ВКЛ) мали елітарний характер і послуговувалися політ. лексиконом своєї доби, в якому не було місця "націям" у сучасному розумінні. "Етнічний характер" середньовічних монархій є вкрай відносним з огляду на різне походження і зміну (або ж спільність) династій та поліетнічність складу, космополітичність аристократії. "Етнізація" д-в відбувалася вже внаслідок процесів формування станово-представницьких територіальних інститутів, бюрократичної централізації, але й при цьому не була "обов’язковою".

Суттєвим суперечливим моментом в інтерпретаціях етнічної історії У. є чинник наявності або відсутності у певний період "української державності". Етнічна історія не тотожна політичній. Проте історіографічні традиції з 19 ст., зокрема в Україні, Росії, Польщі, догматизували позитивний зв’язок "власної" державності з прогресом народу. Це віддзеркалювало інтелектуальну моду доби націоналізму, західноєвроп. "державницьких історичних шкіл" та паралельного формулювання політ. проектів відновлення (українці, поляки) або ж збереження/розширення/легітимації (росіяни) власної нац. державності. Це, безперечно, мало під собою підстави, проте для етнічної історії таких численних спільнот, як У., у домодерні часи (до 19 ст., коли з’явилася сучасна д-ва з масовою освіт. політикою та потужним адм. апаратом) "часи бездержавності" не могли суттєво вплинути на етнокульт. риси більшості населення. Останнє складалося з мільйонів неписьменних селян, які зберігали архаїчні культ. форми життя, слабко піддаючися зовн. впливам. Тому до модернізаційних змін 19—20 ст. укр. селянство лишалося постійним резервуаром укр. етнічності, що слабко залежала від змін політ. карти.

Особливу вагу чинник державності має для прихильників "східнослов’янської єдності". Перебільшення значення державності в рос. політ. та істор. думці мало наслідком тезу про залежність самого стану етнічності від державності. Коли існувала Київ. Русь, це означало обов’язкову наявність одного "руського народу", або ж "давньоруської народності". Поділ її між ін. д-вами (ВКЛ, Монгольська імперія, Польс. королівство) механічно призводив до розпаду "народу". Натомість подальше "збирання руських земель" чи їх "возз’єднання" мало механічно призводити до етнічного "злиття". Тобто укр. та білорус. етноси вважаються історично тимчасовими, по суті штучними утвореннями. Ця ідея набула продовження за рад. часів, зокрема в ідеях "злиття націй" та "єдиного радянського народу". Жодного наук. підтвердження такий підхід так і не здобув, лишившися сталим ідеологічним стереотипом для аргументації зовн. експансії рос. д-ви.

Етнічна територія У. в період до серед. 16 ст. характеризувалася сталістю на зх. та пн. й рухливістю на степовому кордоні, де відбувалися міграційно-колонізаційні рухи на пд. і сх. та відсування назад — залежно від експансії степових або осілих спільнот. Рус. та литов. князі свідомо розселяли деякі кочові орди на пд. кордонах, частина з них розчинялася серед укр. населення. Після монголо-татарської навали серед. 13 ст., яка знищила значну частину міськ. населення, відбувалися процеси заселення міст зх. України західноєвроп. мігрантами (німці, поляки, згодом євреї), що перетворювало етнокульт. ландшафт України на поліетнічний, ускладнюючи до того порівняно просту етносоціальну структуру сусп-ва.

Середньоукраїнська (ранньомодерна) доба

Новий етап етнічної історії У. розпочався у 2-й пол. 16 ст. Перехід укр. земель під владу Корони Польської спричинив у середовищі У. низку суперечливих етнокульт., конфесійних та політ. змін, суттєве розширення етнічної території.

Входження переважної частини земель розселення У. (окрім Буковини у складі Молдавського князівства та Закарпаття у складі Угор. королівства) до одного держ. утворення — польс. частини Речі Посполитої — сприяло етноконсолідаційним та емансипаційним процесам як завдяки політиці Варшави, так і всупереч їй.

Початкова реліг. толерантність і практика шляхетського самоуправління сприяли усталенню елітної шляхетської верстви "руського роду польської нації". Правосл. шляхта стала складовою політ. класу поліетнічної та поліконфесійної польсько-литов. д-ви та почала розвивати власні форми станової політ. свідомості та ідеології. Ідейні та освітні впливи Відродження та Реформації сприяли модернізації політ. свідомості русько-укр. спільноти. Відбувалися процеси колонізації Лівобережжя Дніпра магнатами та шляхтою із залежним селянством до моск. кордону та Правобережжя у напрямку Дикого поля, що суттєво розширяло етнічну територію У.

Запороз. козацтво, що як сусп. верства почало формуватися з кінця 15 ст. зі служилих військ. людей придніпровських міст, зробило місцем постійної активності У. пониззя Дніпра. Устрій козацтва інституціоналізувався, з’явився сталий осередок — Січ. Козацтво стало своєрідним проявом військ. та госп. активності русинів-українців, поступово стаючи альтернативною формою суспільної діяльності, що не вписувалася в соціальну та політико-правову структуру і практику пізньофеодальної Речі Посполитої.

Вагомим чинником етноконсолідуючих процесів У. стала Берестейська церковна унія 1596. У ранньомодерній Європі конфесійна свідомість виступала одною із провідних етнічних ознак та підставою для політико-ідеологічних концепцій. Конфесійний конфлікт між католицизмом й унією, з одного боку, та православ’ям, з іншого, зумовив потужну полеміку та активізацію сусп. життя, політизацію русинської етнічності. Ототожнення русинами себе із православ’ям за цих умов сприяло формуванню ранньомодерних форм нац. свідомості, аналогічних західноєвропейським.

У правосл. церк. середовищі сформувалось уявлення про "руський народ Володимирового кореня". Відбулось оновлення київ. православ’я та створення провідного освіт. осередку для церк. та світської еліт — Київ. колегіуму.

Між держ. та етноконфесійною лояльністю й ідентичністю русинів виникла суперечність, що вилилась у низку військово-політ. конфліктів (козац. повстання 1593—1638), в яких "становий автономізм" козацтва дедалі більше збігався із захистом інтересів правосл. громади. Найбільш суттєвою соціальною зміною в 1-й пол. 17 ст. став відхід рус. князівської аристократичної верстви від місц. традицій — культ. полонізація та перехід у католицтво. Це об’єктивно зумовило перехід функцій рус. еліти як речника інтересів русинської спільноти до правосл. шляхти та козацтва.

У 1-й пол. 17 ст. назва "Україна" асоціювалася з простором активності козацтва: Диким полем та осередками реєстрових козацьких полків (пд. Київського воєводства). Похідне від неї слово "українець", що інколи почало вживатися в джерелах, має територіальне, а не етнічне значення: виходець з України-Наддніпрянщини. Усталеним етнонімом для У. лишалося "русин".

Внаслідок повстання під проводом Б.Хмельницького 1648—57 утворилася ранньомодерна укр. держава — Військо Запорозьке. Ідеологічно Б.Хмельницький претендував на всі землі "руського народу" — "по Львів, Холм і Галич". Тобто програмою-мінімум було об’єднати русинів-українців, проте стратегічні амбіції гетьмана сягали й Білорусі, отже він вважав себе речником усіх православних Речі Посполитої. Стабілізація кордонів козац. д-ви (уперше зафіксованих Зборівським мирним договором 1649) привела до чіткішого окреслення "України" у межах трьох воєводств Речі Посполитої: Київського, Чернігівського та Брацлавського.

Одночасно козац. територія (Україна) сприймалась як синонім Князівства Руського або Русі. Б.Хмельницький іменував себе "единовладцем і самодержцем руским". Як писав про І.Виговського швед. посол Г. фон Веллінг, той вимагав поступки "права на всю стародавню Україну або Роксоланію… аж до Вісли". Вислів "вся Україна" міг означати й "уся Русь". Гетьман заявляв про своє бажання стати "Великим князем України та сусідніх областей". Проте в Гадяцькому договорі 1658 І.Виговський усе ж титулується як "гетьман військ руських". Соратник І.Мазепи П.Орлик говорив: щоб "руський народ скинув московське ярмо і був вільний".

У картографічних джерелах (зокрема карта Й.-Б.Гоманна 1712) етнічна територія У. від Карпат до моск. кордону підписується як "Червона Русь або Україна", але в таких творах назва "Україна — козацька земля" вже домінує над "Руссю". В цей час назва "Україна" закріпилась як регіональна на Наддніпрянщині, накладаючися на "Русь" у межах козац. д-ви. Тодішні джерела мають перехідні форми: "Україна наша руська" (П.Дорошенко).

У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. набула поширення ще одна назва: "Малоросія" (див. Мала Русь), яка поширилась із церк. грец. риторики києво-могилянського кола вченості. Грец. назва Русі "Росія" до серед. 17 ст. стосувалася переважно Київ. правосл. митрополії. Відповідно вона була сприйнятою козац. елітою — вихованцями Київ. колегіуму. Відносини з Моск. д-вою з 1654 вимагали певного розрізнення понять, бо у Московщині також називали себе "русскій народ", а У.-козаків називали "черкасами". Одна назва була заширокою, а друга — завузькою.

Врешті відповідна моск. установа зі зв’язків з Військом Запорозьким була названа Малоросійським приказом (1660—1722). Змішування актуальних назв України бачимо у клятві І.Мазепи, цитованій П.Орликом: "Для общего блага Матери моей Отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народа Малороссийского". Надалі у 18 ст. термін "малоросійський народ" був цілком усталеним у місц. офіц. сфері (напр. "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743; див. "Права, по которым судится малороссийский народ"). Втім назва "Малоросія" лишилась у використанні освічених кіл та урядовців, не набувши помітного поширення в народі, де вже усталилися "Україна" як "емоційна Вітчизна" та чітка асоціація її з "козацьким народом" і його побутуванням.

У процесі інкорпорації до Рос. імперії у 2-й пол. 18 ст. всі козац. автономії (Гетьманщина, Вольності Війська Запорозького низового, слобідські козацькі полки) були скасовані. Укр. землі у межах імперії Романових втратили особливості адм. устрою, не мали заг. назви і поділялися на губернії, відрізняючися лише етнічним складом.

У козац. д-ві сформувалась як політ. клас старшинська верства, яка у 2-й пол. 18 ст. набула прав рос. дворянства. Цей прошарок узяв активну участь у розбудові Рос. імперії (з 1721), проте водночас зберіг автономістські настрої, які стали основою модерного українського нац. проекту у 19 ст.

Укр. мова протягом 16—18 ст. набула відомих нам характерних рис, які втілюються у фольклорі та писемних текстах. Ділова мова зазнавала впливів польс. (16—17 ст.) та рос. (2-ї пол. 18 ст.) мов. Книжна (літ.) мова зберігала архаїчні риси старослов’ян. коріння. Водночас укр. мова була активно використана при стандартизації та розвитку літ. рос. мови протягом 1-ї пол. 18 ст. Проте на кінець 18 ст. з усталенням ділової рос. мови у межах Рос. імперії укр. книжна мова вичерпала себе та втратила сусп. функції.

Етнічна територія У. у 2-й пол. 17 — 18 ст. суттєво розширилася на сх. та пд. Під час Хмельниччини у 1650-х рр. розпочалась укр. колонізація прикордонних земель Моск. д-ви на пд. та сх. від Бєлгорода (нині місто в РФ). На цій території виникли козац. полки, які відтворювали козац. устрій Наддніпрянщини, а подальші колонізаційно-міграційні процеси привели до появи істор. регіону Слобідська Україна. Ця козац. автономія проіснувала до 1765.

Під час існування Нової Січі (1734—75), на відміну від попередньої доби, вже відбувалася с.-г. колонізація територій Запорожжя. Попри знищення Січі 1775 наслідки Російсько-турецької війни 1768—1774 та Російсько-турецької війни 1787—1791 (приєднання територій до Рос. д-ви та вигнання місц. кочового населення) зробили можливим просування укр. населення до Чорного моря внаслідок стихійної та поміщицької колонізації. Імперія створювала нові портові міста із врешті поліетнічним, але спочатку переважно укр. населенням: Херсон, Миколаїв, Одесу. Внаслідок переселення рос. адміністрацією Чорноморського козацького війська 1792 на Кубань виникли укр. поселення у Передкавказзі. Анклавом У. на території Османської імперії була Задунайська Січ, яка проіснувала до 1828.

Чисельність. Найраніші більшменш обґрунтовані стат. відомості щодо кількості У. належать до 18 ст. За підрахунками В.Кабузана, чисельність У. становила в 1719 майже 6 млн осіб, а в 1795 — 10 683 тис. осіб.

Новоукраїнська (модерна) доба

Кінець 18 — початок 20 ст. 19 — поч. 20 ст. позначилися в етнічній історії У. помітним демографічним зростанням (у 2,5 раза), розширенням етнічної території, усталенням спільного етноніма, появою модерного нац. проекту та спробами стандартизації мови. Водночас існування в імперських д-вах поставило питання політ. реалізації та культ. самозбереження українства як спільноти. До 1917 У. були розділені між імперіями Габсбургів і Романових, в яких культурно-освітня політика істотно різнилася.

З 1798 (поява "Енеїди" І.Котляревського) можна вести відлік появи сучасної літ. української мови. На західноукр. землях аналогічне значення мав вихід альманаху "Русалка Дністровая" (1837; див. також "Руська трійця"). Фундаментальне значення для становлення модерної укр. літератури та мови мала творчість Т.Шевченка. Нові твори вже спиралися на живу розмовну говірку. Протягом 19 ст. розроблялися відповідні літ. жанри, робилися спроби уніфікації правопису на фонетичній основі ("кулішівка", "желехівка" та ін.).

Протягом 19 ст. відбувалися процеси "національного відродження" У., аналогічні за характером таким самим процесам серед ін. бездерж. народів Європи. Їхня суть полягала в академічному дослідженні нар. мови та фольклору в руслі інтелектуальної моди романтичного націоналізму ("академічна стадія" за М.Грохом), переході до висування вимог культурно-освіт. характеру ("культурницька стадія") і далі — політизації руху та формулюванню вимог суверенізації ("політична стадія"). В різних імперських д-вах та в різних народів цей процес мав дещо відмінну хронологію, зокрема серед У. ці процеси відбувалися з різною швидкістю у володіннях Романових і Габсбургів. Осн. здобутки "академічної стадії" належать колу харків. романтиків (І.Срезневський, М.Костомаров та ін.), зокрема просування як спільного етноніма саме "українців" (відкидаючи "малоросів") і "української мови" замість "малоросійської".

1845—47 в Києві діяла перша укр. політ. орг-ція модерної доби — таємне Кирило-Мефодіївське товариство, метою якого було створення слов’ян. федерації. Проте учасники орг-ції були піддані репресіям. За умов відсутності політ. свобод у Рос. імперії продовжити якісь форми культурно-просвітницької укр. роботи вдалося лише у 1860—70-х рр. (час. "Основа", рух "Громад"; див. Громади).

Суспільно-політ. життя в Галичині активізувалося під час "Весни народів" 1848. Русинська мова стала однією з 10-ти офіц. мов монархії Габсбургів. Пошуки самоідентифікації галицькими русинами мали й варіанти, окрім української: старорусинство (русини греко-католики — окремий народ) та москвофільство (русини — частина росіян). Вплив москвофільства, помітний у серед. 19 ст., зменшувався з розвитком структур та орг-цій укр. життя у 1870—90-ті рр., поширенням початкової освіти укр. ("українсько-руською") мовою та виникненням укр. політ. партій. Відповідно "політична стадія" розвитку нац. руху У. у конституційній монархії Габсбургів розпочалася раніше, ніж в абсолютній монархії Романових.

Ін. негативним аспектом політики Петербурга була асиміляційна стратегія через дискримінацію укр. мови. Оскільки У.-малоросів розглядали не як окремий народ, а як "плем’я російського народу", то укр. мову виключали із прикладної та освіт. сфер (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). Це означало дискримінацію У. як спільноти, якщо вони позиціонували себе окремо від росіян ("мазепинство"). Хоча такі дії сприяли активізації транскордонних контактів укр. нац. інтелігенції. Політ. лібералізація в Рос. імперії розпочалася лише 1905, відколи можна вести відлік легальної політ. діяльності місц. укр. руху.

Ін. наслідком перебування У. у складі імперських д-в з їхньою своєрідною етносоціальною структурою можна вважати неповну (виходячи з критерію ідентичності) соціальну структуру самого укр. етносу. Традиційні елітні верстви (шляхта, дворянство) були полонізовані або ж русифіковані, міські бурж. верстви були або російські, або польські чи єврейські, або ж німецькі. Нові індустріальні осередки, зокрема на сх. та пд., ставали полем для спонтанної русифікації та міграції робочої сили ззовні. Внаслідок модернізації 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. міста України набули уніфікованих загальноімперських рис. Осн. масу укр. етносу становили мільйони неписьменних селян. Відповідно речником культ. та політ. прав У. виступала лише нац. інтелігенція.

Етнічна територія. Протягом 19 ст. етнічний ареал У. розширявся внаслідок стихійних та організованих міграційно-колонізаційних рухів. Тривало заселення степових регіонів пд. України (зокрема Придунав’я і Пн. Таврії) та Передкавказзя (Кубані, Ставропілля; див. Малиновий клин). Ці рухи населення розширяли "етнічний материк" У. У пореформені 1870—80-ті роки з’явились укр. поселення у Пн. Казахстані та Пд. Сибіру (Сірий клин). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. почалися далекі міграції, які сформували укр. діаспору, територіально відокремлену від "материка". Відбувалася еміграція У. з Австро-Угорщини до США, Канади, Бразилії. Рос. уряд П.Столипіна заохочував переселення селян на Далекий Схід, у Приамур’я. Останнє привело до формування регіону Зеленого Клину. Саме суцільний етнічний ареал У. межі 19 і 20 ст. став основою концепції "українських земель", на яку спиралися територіальні претензії укр. нац. руху та державності у 20 ст.

Чисельність. Протягом 19 ст. кількість У. зросла у 2,5 раза, склавши на 1897/1900 (за даними, відповідно, рос. та австро-угор. переписів) 26 369 тис. осіб. На території сучасної України проживали бл. 21 млн осіб, решта — переважно на ін. землях Рос. імперії (4370 тис. осіб) та в Америці. 1910/1917 заг. чисельність У. становила 35 533 тис. осіб, на території сучасної України — 27 051 тис. осіб, решта — на ін. територіях Рос. імперії (7082 тис. осіб), у зарубіжній Європі та Америці.

Новітня доба

Під час Першої світової війни 1914—18 У. воювали у складі ворожих військово-політ. блоків — Антанти та Центр. д-в в арміях Рос. імперії та Австро-Угорщини. 1917—21 внаслідок Укр. революції виникли нац. форми укр. державності: Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка. Першим актом визнання суверенітету України став Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 1918. Проте через агресію більшовицької Росії центр. та сх. частини України опинились у складі Укр. Соціаліст. Рад. Республіки (з 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка), яка 1922—23 ввійшла до складу СРСР. Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 та післявоєнне врегулювання у Центр. Європі обумовили перехід Зх. України до складу Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковини і пд. Бессарабії — Румунії. Бл. 200 тис. осіб склала укр. політ. еміграція у країни Європи та Америки.

Поразка нац. держ. утворень У. була зумовлена неповною соціальною структурою укр. етносу, федералістськими ілюзіями провідних укр. політиків, неготовністю широких мас У. до боротьби за власну д-ву та несприятливими геополіт. обставинами — ворожим оточенням д-в, що претендували на укр. етнічну територію (рад. Росія та Білий рух, Польща, Румунія), а також відсутністю зовн. союзників із числа переможців у I світ. війні. Характерним явищем доби став стихійний масовий селянсько-повстанський рух, який виявив здатність до тривалого опору укр. селянства зовн. тиску, проте він лишився розпорошеним та був придушений рад. владою.

У міжвоєнну добу поза межами УСРР У. піддавалися культ. та політ. дискримінації у Польщі та Румунії; у Чехословаччині були створені порівняно сприятливі умови для розвитку к-ри й освіти в Закарпатті та діяльності інституцій укр. політ. еміграції.

В УСРР стан укр. етносу залежав від коливань політ. курсу моск. комуніст. кер-ва. 1917—19 укр. мова вважалася "непролетарською", тобто ворожою комуніст. владі. Згідно з теорією "боротьби двох культур" "селянська культура" (зокрема українська) мала відійти у минуле, поступившися "пролетарській" (російській). Наприкінці 1917 — на поч. 1918 "радянська УНР" вважалася ситуативним квазідерж. утворенням, як і низка ін. тогочасних утворень. Із 1919 УСРР набула більшої стабільності через "поступки в національному питанні", коли експансія рад. Росії маскувалася за допомогою "воєнно-політичного союзу радянських республік" за участі "незалежної радянської України". Цей евфемізм припинив існування у 1923, коли УСРР ввійшла до складу СРСР і позбулася більшості формальних ознак суверенітету.

З 1923 розпочалась українізації політика, що мала на меті вкорінення рад. політ. системи в укр. середовищі. 1926 частка У. — членів КП(б)У сягнула половини її чисельності. Водночас цей нетривалий час лібералізації дав можливість реалізації багатьох творчих проектів, особистостей ("національне відродження"), сприяв поширенню сусп. вжитку та стандартизації укр. мови (див. М.Скрипник). Паралельна програма ліквідації неписьменності була спрямована на засвоєння комуніст. ідеології широкими масами укр. мовою.

Проте утвердження тоталітарного режиму та особистої диктатури Й.Сталіна поклало кінець "поступкам у національному питанні". З 1929 почалися репресії представників укр. нац. руху, церкви, громад. діячів, інтелігенції. Політика колективізації зруйнувала систему власності та господарювання на селі й піддала репресіям прошарок вправних сільс. господарів — т. зв. куркулів. 1932 припинилась українізація на територіях поза межами УСРР (Кубань, пн. Казахстан, Далекий Схід); ці значні поселенські спільноти У. намагалися по змозі не фіксувати під час переписів населення та піддавали русифікації, що згодом призвело до переважної втрати ними укр. ідентичності.

Увінчує політику рад. терору щодо укр. селянства Голодомор 1932—1933 років в УСРР, законодавчо визнаний ВР України геноцидом укр. народу. Голодомор став етнічною демографічною катастрофою, яка є однією з найбільших у сучасній історії людства поруч із Голокостом. 1937—38 в ході "Великого терору" було репресовано та знищено тисячі представників різних прошарків сусп-ва. Одночасно відбувалася масована індустріалізація, яка змінювала соціальну структуру та етнічний склад укр. сусп-ва, поступово створюючи потужні русифіковані індустріальні агломерації на пд. сході України.

Наприкінці 1930-х рр. укр. землі стали об’єктом інтересів д-в-ініціаторів руйнування Версальської системи міжнародних відносин — нацистської Німеччини та СРСР. У березні 1939 внаслідок розпаду Чехословаччини відбулася спроба утворення закарпат. укр. державності — Карпатської України, яка була швидко окупована Угорщиною. Проте це стало першим прецедентом військ. опору союзникові нацистської Німеччини. Німецько-рад. напад і поділ Польщі поклали початок Другій світовій війні. За угодами Пакту Молотова—Ріббентропа 1939 зх. Україна була анексована СРСР та приєднана до УРСР. 1941 розпочалася німецько-рад. війна, що завдала Україні величезних екон. та людських втрат. У. відіграли вагому роль у перемозі над нацизмом у складі руху Опору, РСЧА, польс. армії та армій ін. д-в Антигітлерівської коаліції.

1945—51 відбулось остаточне визначення лінії зх. кордону СРСР/УРСР: включення Закарпаття та визначення кордону з Польщею, що супроводжувалося примусовим обміном населення. В результаті цих заходів, а також акції "Вісла" (див. "Вісла", акція 1947) автохтонне укр. населення було виселено з пд.-сх. регіонів сучасної Польщі. Майже ввесь укр. "етнічний материк" опинивсь у складі УРСР.

1942 — на поч. 1950-х рр. діяв укр. рух Опору тоталітарним режимам — нацистському та радянському — у лавах Української повстанської армії. Це становило найтриваліший бездерж. рух Опору тоталітаризму у Сх. Європі.

У післявоєнну добу після Голоду 1946—1947 років в УРСР відбулися нові хвилі репресій укр. нац. інтелігенції, масових репресій та депортацій у перебігу радянізації Західної України, боротьби з рухом Опору. Можна припускати, що в цілому за період 1914—53 У. зазнали найбільших демографічних втрат за всю свою історію в абсолютному та відносному вимірах.

Після смерті Й.Сталіна відбулася "відлига" часів М.Хрущова. Крім пожвавлення сусп. життя, основним її соціальним наслідком для У. доби серед. 1950-х — 1960-х рр. стала масова міграція сільс. населення до міст. Це протягом десятиріччя завершило процес урбанізації У., до того "селянського народу", надалі формуючи модерну соціальну структуру етносу. Під час головування в укр. парт. орг-ції П.Шелеста (1964—72) відбувалося певне сприяння укр. к-рі. Проте посилення укр. характеру міст унаслідок внутр. міграцій рад. влада компенсувала різноманітними асиміляційними практиками (русифікацією) в освіті та публічній сфері, що стало особливо помітно в серед. 1970-х — 1-й пол. 1980-х рр. у період правління в Україні В.Щербицького. Концепція створення "єдиного радянського народу", здійснювана в цей час, передбачала розчинення рад. націй в "одному народі" на основі рос. мови та к-ри.

Значні негативні наслідки для здоров’я мільйонів У. мала Чорнобильська катастрофа 1986, найбільша техногенна катастрофа в історії.

Політ. зміни часів перебудови в СРСР 1985—1991 дали змогу активізуватись укр. нац. руху. Вагомим здобутком цього періоду було прийняття Закону УРСР "Про мови в УРСР" 1989, який відновлював перспективи укр. мови в різних сферах сусп. життя. В цей період почали формуватися нові політ. рухи і партії, відновили діяльність Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька церква.

Етнічна територія. Засадою поняття "українські землі" стало розселення У. межі 19 і 20 ст. Цей період став часом найширшого розселення укр. етносу "додержавного стану". Надалі У. стали суб’єктами й об’єктами конкуренції політ. проектів (передовсім самої України як д-ви (1917), польс., рос. комуніст. та "білого" проектів), стали складовою системи міжнар. відносин. Воєн. конфлікти (I світ. війна, громадян. війна в Росії, Українсько-польська війна 1918—1919, українсько-більшовицькі війни) визначили політ. належність територій, але не змінювали до часу їхнього етнічного складу.

Надалі етнічна ідентичність жителів багато в чому залежала від дій урядів, що панували на цій території. Польща піддавала У. етнічній дискримінації, створюючи такі інститути, як "сокальський кордон" (перешкоджання пересуванням між Галичиною та Волинню), чи піддаючи "пацифікаціям" (репресіям під час виборчого процесу) і реалізуючи процеси колонізації укр. етнічних територій ("осадництво"). Саме ці політ. заходи міжвоєн. Польщі створили умови для взаємної "етнічної чистки" під час нім. окупації 1942—43 (див. "Волинська трагедія" 1943). Ці процеси у 21 ст. в "історичній пам’яті" У. та поляків набувають нової актуальності, проте не змінюють своїх причин. Згодом, під час повоєн. обмінів населення та акції "Вісла" 1947, У. втратили єдиний масив розселення на території Польщі на своїх автохтонних землях, будучи примусово розпорошеними по країні.

Тоталітарна доба дала змогу радикально змінити ідентичність У., які проживали на території РРСФР (поза УРСР). Протягом десятиліть русифікаційної політики та фальсифікацій при переписах У. в межах РРСФР на сталих просторах оселення від поч. 20 ст. переважно втратили укр. ідентичність. У. в РРФСР 1960—80-х рр. стали учасниками великих буд-в Сибіру та Далекого Сх. як "заробітчани", тому укр. ідентичність у цих регіонах є радше наслідком недавнього виїзду з УРСР, ніж тривалого постійного життя У. у сх. регіонах Росії.

За рад. доби укр. ідентичність врешті була "зосереджена" у межах УРСР, оскільки всі республіки мали зосередити в собі відповідні етнічні відмінності, щоб політ. карта рад. республік збіглася з етнічною.

У країнах Америки (США, Канада, Бразилія, Аргентина) У. становили населення ряду с.-г. регіонів (у Канаді та Бразилії) та великих міських агломерацій (США, Аргентина), будучи соціально та економічно активною громадою, проте поступово змінюючи ідентичність за сценарієм: "канадські українці" => "канадці українського походження". Гальмували процеси асиміляції чергові хвилі політ. еміграції з України: поч. 1920-х рр. (2-га хвиля еміграції), 2-ї пол. 1940-х рр. (3-тя хвиля еміграції), які підживлювали укр. етнічність у країнах розселення. Укр. діаспора 1950—80-х рр. становила активну частину укр. глобальної спільноти за умов відсутності вільного політ. життя в УРСР.

Чисельність. 1-ша пол. 20 ст. стала часом катастрофічних демографічних втрат для У. (див. Демографічні втрати України). Можливості стат. підрахунку стосовно цього періоду обмежені. Зокрема, важко навести верифіковані цифри втрат у I світ. війні, національно-визвол. змаганнях, українсько-польс. війні 1918—19, під час Голоду 1921—1923 років в УСРР. За оцінками дослідників, лише наприкінці 1920-х рр. приріст населення компенсував демографічні втрати 1914—23.

Під час Голодомору 1932—33 в УСРР загинуло, за сучасними оцінками демографів, бл. 3900 тис. осіб, а опосередковані втрати (ненароджені за 3 роки) становили 600 тис. 1929—38 жертвами рад. органів безпеки в Україні стала 651 тис. осіб, але складно вказати точну чисельність серед них загиблих та відсоток У.

На відміну від 1-ї чв. 20 ст. демографічна картина на укр. землях у 2-й чв. 20 ст. зафіксована кількома переписами населення. Ці переписи засвідчують, що У. на території сучасної України в 1926/1931 налічувалося 27 566 тис. осіб, у 1939 — 29 606 тис., а в 1959 — 32 158 тис. осіб. Якщо дуже спростити підрахунки, то за збереження попередніх темпів природного зростання у 1918—59, як у 1897—1917 (23 % за 20 років), чисельність У. у 1959 могла би становити майже 45 млн осіб. Реальна цифра натомість становить 32 млн осіб — але це вже втрати, частково компенсовані післявоєн. народжуваністю. Проте при цьому важко точно назвати втрати саме У. під час II світ. війни, оскільки статистика дає змогу підраховувати сукупні втрати населення УРСР у межах 1939—41 — бл. 8 млн осіб, але очевидно, що втрати У. не відповідають їхньому відсотку серед населення України на початок війни; відсоток загиблих у представників різних національностей був різним.

Під час Голоду 1946—47 в УРСР загинуло понад 1 млн осіб.

1979 чисельність У. становила 44 083 тис. осіб у світі, 36 496 тис. — в УРСР (82,8 %), в ін. частинах СРСР — 5858 тис. (13,1), у США — 1220 тис. осіб (2,8 %). 1989 заг. чисельність У. у світі — 46 136 тис. осіб, в УРСР — 37 419 тис. (81,1 %), в ін. частинах СРСР — 6764 тис. (14,7), у США — 1428 тис. осіб (3,1 %).

Окрім хвильових наслідків попередніх демографічних втрат, скорочення природного приросту чисельності У. в Україні у 1960—80-х рр. було пов’язане з урбанізацією етносу та поступовою зміною моделі сім’ї, що мало наслідком скорочування народжуваності.

Доба незалежності

Внаслідок виходу зі складу СРСР та проголошення незалежності 1991 У. отримали можливість суверенного розвитку як титульна нація новоутвореної д-ви Україна, яка в кордонах 1991 була визнана міжнар. спільнотою.

Водночас умови незалежності змінили соціально-політ. контекст існування У. як етнічної групи: постало питання формування громадян. (політ.) укр. нації, яка б об’єднувала спільною ідентичністю всіх громадян України незалежно від етнічного походження. За умов демократ. режиму українізація всіх сфер життя має поєднуватися з дотриманням прав етнічних меншин. Ці тенденції підкріплюються європ. зовнішньополіт. орієнтацією України.

Ментальна інерція пострад. доби, ідеологічні шаблони попередніх часів та поширені практики політ. популізму, періодичні кризові екон. явища, пропагандистський вплив із боку РФ ускладнюють ці процеси, формуючи перехідні, часом суперечливі форми етнічної, політ. та мовно-культ. ідентичності із власними особливостями в різних регіонах України.

Відсутність графи "національність" (а відповідно й офіц. критеріїв її визначення) в документах, що засвідчують особу, відносить тепер укр. ідентичність до сфери суб’єктивної самоідентифікації, відповідно розмиваючи її "об’єктивні" "кровно-генетичні" засади. Формування громадян. нації дає змогу поширюватись "українській ідентичності" на ін. етнічні групи, крім У., формуючи такі категорії, як "українці польського, російського, грузинського, єврейського або кримсько-татарського походження". Цей процес є природним для стабільної демократ. нац. д-ви.

Особливо наочно ця тенденція проявилася під час Революції гідності 2013—14 та рос. агресії 2014. Суспільно-політ. криза та зовн. напад постали не руйнівними, а навпаки, консолідуючими чинниками, засвідчивши внутр. стабільність укр. нац. держави.