ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЛІРНИЦТВО, ЛІРА, ЛІРНИКИ, ЛІРНИЦЬКА МОВА, ЛІРНИЦТВО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ.

  Бібліографічне посилання: Богданова О.В. ЛІРНИЦТВО, ліра, лірники, лірницька мова, лірництво як явище української духовної культури. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lirnitstvo (останній перегляд: 19.12.2018)
Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці

ЛІРНИЦТВО, ЛІРА, ЛІРНИКИ, ЛІРНИЦЬКА МОВА, ЛІРНИЦТВО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ.

ЛІРНИЦТВО, ліра, лірники, лірницька мова, лірництво як явище української духовної культури. Ліра – нар. струнно-клавішево-смичковий інструмент. Одним з найбільш поширених його різновидів на укр. землях, починаючи з 15–16 ст., була т. зв. колісна ліра (ін. назви – рила, рела). Вона має резонатор (коробку) із прикріпленими над ним клавіатурним рядом та 2–4 струнами (одна з них іменується співанкою, інші – бурдонними), а також із приєднаним до нього з правого боку коліщатком з ручкою (корбою). На співанці, перебираючи клавіші, грають мелодію, на бурдонних струнах, обертаючи коліщатко, отримують постійне звучання певної якості – звучать у квінту і октаву (муз. характеристики звуку).

Лірники – співці, які супроводжують свій спів власною грою на лірі. У минулі часи такими співцями ставали переважно вихідці з народу. Поряд з кобзарями (бандуристами) вони були, по суті, професійними виконавцями нар. фольклору. Зовн. відмінність між Л. і кобзарями полягала в тому, що останні грали не на лірі, а на бандурі чи кобзі й співали в основному думи та історичні українські пісні. Лірники здебільшого співали реліг. та релігійно-моралістичні пісні, почасти – жартівливо-сатиричні, рідше – історичні. Як і кобзарі, лірники організовувалися в братства, мали свої звичаї, неписані закони й особливу мову (лірницька мова). Для вступу в таке братство бажаючий повинен був іти в науку до старого лірника, в якого впродовж, як правило, 3-х років і 3-х місяців навчався молитов, гри на лірі, співу лірницьких пісень та лірницької мови. Лірниками ставали здебільшого сліпі музично обдаровані люди, які грою на лірі мали змогу заробити собі на прожиток. Супроводжував лірника зрячий поводир. Закінчивши навчання, учень у присутності "дідів" – старих лірників – здавав іспит і в разі успішного екзаменування отримував у ході особливої церемонії ліру й відтоді вважався повноправним лірником. У 19 ст. існували лірницькі школи, в яких час від часу було до 30 учнів, а навчання тривало до 6 років, при цьому практикувалися заняття, на яких старші учні вчили молодших. Такі школи діяли, зокрема, в селах Сатапові та Колесах на Поділлі, Михнівці на Київщині. У Зх. Україні в цей час було більше 20 лірницьких шкіл.

У контексті змін у практиці церк. хорів 17–18 ст. (перш за все, розширенням їхнього репертуару за рахунок істор. дум і балад, жартівливих пісень анекдотичного характеру, нових танкових пісень) й деякого зближення між нар. піснями й віршовою літературою, а також змін у самій муз. будові укр. нар. пісні (як зазначає Ф.Колесса, у той час "постала нова верства пісень із виразним октавовим устроєм, ясно позначеною тонікою та ввідним тоном, а також модуляцією в паралельну тонацію") лірники створили оригінальне явище укр. к-ри – лірництво. На думку Д.Антоновича, лірники рознесли по укр. землях напівцерковні–напівсвітські канти і псалми, що з'явилися вперше в Почаївській Свято-Успенській лаврі. 1790 побачило світ друковане видання "Богогласника" з текстами і нотами таких кантів та побожних пісень.

Наприкінці 18 ст., після ліквідації козацтва, лірники поступово змішалися з жебраками й мандрували по ярмарках, весіллях, похоронах тощо, співали на церк. папертях, випрошуючи милостиню.

У 19 ст. образ лірника був романтизований укр. поетами і письменниками. У лірнику бачили нар. співця-рапсода (в античній Греції рапсод – мандрівний співець і декламатор), він став неодмінною постаттю минувшої козац. доби. Високо оцінював співи лірників, зокрема, Т.Шевченко. Перебуваючи на засланні й отримавши там поштою книгу П.Куліша "Записки о Южной Руси", він записав у своєму "Щоденнику" (вів рос. мовою): "Она мне так живо, так волшебно напомнила прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слепыми лирныками и кобзарями", а згодом у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" створив образ лірника: це був високий, трохи згорблений старець, який виходить із-за білої скелі в синій свиті й чорній баранячій шапці на голові; у правій руці в нього довгий посох, а лівою він підтримує щось покрите полою довгої свити й схоже на ящик, дід сідає, кладе на коліна те, що здавалося ящиком, а стало лірою, й починає настроювати свій інструмент, далі, повернувши колесо інструмента, грає прелюдію, слідом за якою веде "речетативом заунывную рапсодию про славного лыцаря Ивана Коновченка".

На думку К.Шероцького, образи сліпих лірника і кобзаря стали "утіленням ідеалів народу, збитого зі шляху", в тяжкі для українців часи лірники і кобзарі вважалися "вчителями правди".

За рад. доби ЦК КП(б)У дійшов думки, що лірники і кобзарі своїми "класово ворожими інструментами орієнтують музичний фронт на часи гетьманів й козацької романтики". У зв'язку з цим практика кобзарства й лірництва була ліквідована. Під час окупації УРСР вермахтом (див. Друга світова війна) виступи кобзарів і лірників знову відродилися, у репертуарі лірників поряд зі старими піснями з'явилися й пісні про нові часи. У повоєн. період виступи лірників, а разом з цим і їхні нові пісні, почали виходити з ужитку й стали забуватися.

Лірницька та кобзарська мова – специфічна лексика, що вживалася лірниками й кобзарями в розмовах між собою. Одним з перших літ. повідомлень про таємну мову кобзарів була стаття "Дѣдовська (жебрацька) мова", розміщена у львів. часописі "Зоря" (1886, липень, № 13, 14). У ній ішлося про те, що місц. кобзарі мають свою особливу мову, яка виникла нібито в часи боротьби кріпаків з панами (див. також Кріпацтво). На думку автора статті, біглі кріпаки, ховаючись від переслідувань, вдавали з себе жебраків, а для того, щоб приховати зміст своїх розмов, у яких висловлювалися їхні плани, спрямовані проти панів, вигадали особливу мову. Це повідомлення зацікавило філологів, і 1889 В.Боржковський опублікував словник різновиду цієї мови, поширеної серед подільських лірників ("Киевская старина", 1889, № 9). На думку В.Боржковського, таємна мова лірників являла собою релікт старих часів і ніякої особливої користі для лірників не мала. Наступного року статтю про цей же різновид мови (вживалася лірниками і шаповалами м-ка Новий Ропськ Новозибківського пов. Черніг. губ.; нині село Брянської обл., РФ) опублікував Ф.Николайчик. Згодом П.Іванов у статті, розміщеній у "Статистическом листке" (1883, № 10), повідомив, що подібною мовою користуються також харків. жебраки ("невлі"). Про тотожність мови лірників з таємною мовою білорус. старців (сліпих жебраків) засвідчив "Русско-нищенский словарь, составленный из разговора нищих Слуцкого уезда Минской губернии, местечка Семежова", опублікований Ф.Сцепурою в "Записках Академии наук" (1881, т. 37). Навіть назви мов подільських лірників і білорус. старців були майже однаковими (відмінності стосувалися виключно фонетики): перші називали її лебійською або лобурською, другі – любейською (від слова "лебій" – дід). Мову бучацьких лірників вивчав В.М.Гнатюк, тернопільських – К.Студинський.

У більш пізніх розвідках, присвячених цій мові, було встановлено, що в ній є чимало запозичень з мови рос. офенів – бродячих дрібних торгівців (слова зі словника останніх – його називають фенею – згодом активно стали вживати жебраки й злочинці).

Деякі слова з цієї мови увійшли до сучасного муз. арго (від франц. argot – мова тієї чи ін. соціально замкнутої групи осіб; не має власної фонетичної й граматичної системи). Так, музиканти поміж собою називають музиканта "лабухом".

Літ.: Серов А. Музыка южнорусских песен. "Основа", 1861, т. 6; Rambaud A. L'Ukraine et ses chansons historiques. "Revue de deux mondes" (Paris), 1875, vol. 6; Горленко В. Кобзари и лирники. "Киевская старина", 1884, № 1, 12; Сокальский П. Русская народная музыка, великорусская и малорусская. Х., 1888; Воровской язык. В кн.: Энциклопедия Брокгауза и Ефрона, т. 7. СПб., 1892; Яковенко В. С книжками по ярмаркам. "Вестник Европы", 1894, № 9; Гнатюк В. Лірники. В кн.: Етнографічний збірник, т. 2. К. 1896, ; Лирники. В кн.: Энциклопедия Брокгауза и Ефрона, т. 17a. СПб., 1896; Уманский А.М. Офеня, афеня, ходебщик, кантюжник, картинщик, коробейник. В кн.: Энциклопедия Брокгауза и Ефрона, т. 22a. СПб., 1897; Перетц В. Малорусские песни и стихотворения в записях XVI–XVIII вв. СПб., 1899; Демуцький П. Ліра й її мотиви. К., 1903; Хоткевич Г. Несколько слов об украинских бандуристах и лирниках. "Этнографическое обозрение", 1903, т. 57; Колесса Ф. Ритміка українських народних пісень. "ЗНТШ", 1907, т. 59–76; Франко І. Студії над українськими народними піснями. "ЗНТШ", 1913, т. 75; Квітка К. Професіональні народні співці й музиканти на Україні: Програма для досліду їх діяльності й побуту. К., 1924; Лисенко М.В. Народні музичні інструменти на Україні. К., 1955; Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти, інструментальні ансамблі та оркестри. К., 1959 [бібліогр. с. 52–53]; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. К., 1961; Полотай М.П. Лірник Аврам Гребень – народний музика. "Народна творчість та етнографія", 1958, № 4; Правдюк О. Т.Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Полотай М.П. Лірники України і Т.Г. Шевченко. В кн.: Шевченківський словник, т. 1. К., 1976; Кирдан Б.П., Омельченко А.Ф. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Антонович Д. Українська музика. В кн.: Українська культура. К., 1993.

П.В. Голобуцький.

Лірництво як явище української духовної культури. Лірники створили оригінальне явище укр. к-ри, яке дослідники називають "лірництвом", а самих лірників характеризують як "найщиріших місіонерів християнства" (П.Житецький), які несли свій важкий хрест сліпоти і жебрацтва та нагадували людям про Бога й Божу кару. На думку культурологів, на прикладі життя і практичної діяльності більшості лірників наочно реалізовувалися сусп. уявлення щодо справжньої реліг. духовності: відречення від світських принад та суєтності життя, байдужість до слави і почестей, презирство до багатства, аскетичне існування, побожність та проповідництво, відособлення в таємничих цехових орг-ціях із власним усним статутом і мовою.

Будучи різновидом здавна поширеної в багатьох країнах світу практики мандрівних співців-музикантів, лірництво розвинулось і досягло найвищого свого злету в 17 ст.

Лірницький репертуар становив собою різнобарвну палітру жанрів, сюжетів і образів, що охоплювали практично всі сторони нар. життя: святу молитву й веселі жарти, поминальні піснепіви й гостру соціальну сатиру, істор. "притчі" та оповіді й побутові пісні, сирітські плачі й жваві весільні награвання, а також: просьби, заговори, побажання "за здравіє", духовні вірші, псалми, канти, колядки, думи, історичні українські пісні, балади, танцювально-інструментальні награвання, кітчеві новотвори тощо. Суто муз. жанри в лірницькій виконавській практиці сполучалися з мелодизованими примовками – жебрацькими рецитаціями (лат. recitatio – читання вслух). При класифікації лірницьких наспівів за жанрово-тематичними ознаками дослідники виділяють такі їх осн. розділи: духовні пісні, епічні твори, побутові жанри.

Специфічною ознакою лірницької муз. лексики є речитативно-імпровізаційна (італ. recitativo, від recito – читаю вголос, оголошую) манера виконання, вона притаманна різним жанровим утворенням. Складаються такі рецитації з одноопорних поспівок, що базуються на повторі рядків з композицією типу колона та вільно-варіативною й неперіодичною ритмікою. Жалісний тон рецитацій підкреслюється характерним звучанням інструмента, який "дуже іде на жаліб".

Кульмінаційними роками розквіту лірницької традиції в Україні вважаються 19 – поч. 20 ст. У цей період почалися також інтенсивні етногр. дослідження цієї традиції, було зроблено багато записів лірницьких матеріалів (В.Боржковський, В.М.Гнатюк, К.Вуйціцький, П.Демуцький, К.Квітка, Ф.Колесса, М.В.Лисенко, О.Малинка, Й.Роздольський, К.Студинський, М.Сперанський, В.Харків та ін.).

Найбільш знаними, з відомих нині, лірниками були: Федір Баша (р. н. і р. с. невід.) із с. Тамарове Полтав. губ. (від нього 1884 В.Горленко записав 5 дум: "Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова із турецької неволі", "Івась Коновченко", "Про сестру і брата", "Козацьке життя"); Віктор Бегазюк (1850 – р. с. невід.) із Літинського пов. Подільської губ. (1881 І.Тюменєв від нього зробив перші нотні записи лірницьких псальмів); Корній Петрович Бондаренко (н. 1860 – р. с. невід.) із с. Лави (нині село Сосницького р-ну Черніг. обл.; мав виняткові муз. здібності, вмів виготовляти нові й лагодити пошкоджені ліри, був цеховим сосницького старечого цеху; цей цех проіснував найдовше – діяв ще за Другої світової війни); Іван Миколайович Скубій (1863 – р. с. невід.) із с. Лелюхівка (нині село Новосанжарського р-ну Полтав. губ.; мав у репертуарі бл. 10 дум, називав їх "козацькими притчами", це, зокрема: "Самійло Кішка", "Плач невільника", "Маруся Богуславка", "Олексій Попович", "Самарські брати", "Сестра і брат", "Плач невільників", "Азовські брати", "Удова", "Івась Коновченко"); Семен Павлович Говтвань (1885 – р. с. невід.) із м. Зіньків (нині місто Полтав. обл.; мав у репертуарі думу "Про вдову", а також пісню "Сирота", співану на мотив думи; його рецитації записав на фонограф О.Сластіон і потім передав ці записи Ф.Колессі для розшифрування).

Поважна і досить престижна в минулому професія укр. лірника поступово зазнала перетворення на жебрацтво "христаради". З утвердженням в Україні рад. влади та під впливом нових умов життя Л. майже повністю згасло. Багатьом з лірників рад. властями було інкриміновано "бродяжництво". За переказами, влада офіційно скликала наприкінці 1934 в Харкові нараду кобзарів та лірників, усіх її учасників спецоргани арештували й невдовзі розстріляли. Проте документальними даними цей переказ у тій його частині, що стосується розстрілу учасників з'їзду, поки що не підтверджений (до 2009 було виявлено лише одне пряме свідчення про репресії з боку влади щодо кобзарів і лірників: у Держ. архіві Сум. обл. є кілька документів про затримання ворожб'янською міліцією на базарі "глухого і сліпого" кобзаря Ляшенка "з хлопчиком 12-ти років" за "антирадянські пісні у петлюрівському дусі". Зберігся текст однієї з тих пісень – "Пісні про продподаток" – із характерним приспівом: "Наші красні комісари, що ж ви наробили, – Із нас кожі поздирали, собі галіфе зробили. Він приказу отдає: Продналог давайте, беріть, де хочете, хоч з-під нігть колупайте").

Останніми відомими лірниками, зокрема, були: Аврам Родіонович Гребень (1878–1961, з Чернігівщини; грав також на скрипці; у його репертуарі чільне місце посідали думи, істор. та сатиричні пісні); Адам Антонович Шковорода (1888–1939, був убитий пострілом, помер з лірою в руках) з м-ка Шацьк (до його репертуару входили, зокрема: "Солтис", "Панщина", "Про Америку", "Біда", "Війна-війна", "Люлька моя"; ці пісні збереглися в записах Г.Федька, які він зробив 1962 від жителів м-ка Шацьк); Іван Харитонович Власюк (1907–91) із с. Кримне (нині село Старовижівського р-ну Волин. обл.; його репертуар обіймав різножанрові твори: канти й псальми, побутові, істор. та жартівливо-гумористичні пісні, серед останніх, зокрема: "Сирітка", "Панщина", "Про напад турків на Почаївський монастир", "Полтавський сотник", "Люлька", "Приймак", "Комарик"; більша частина його репертуару в живому звучанні зафіксована в експедиційних записах 1968–71 О.Ошуркевичем).

Одним з перших професійних музикантів, який звернувся до відродження традиційного інструмента – ліри – з відповідним репертуаром, був Павло Дем'янович Чемерський (1918–89; був сліпим, володів також бандурою, баяном, скрипкою, гітарою, започаткував напрям реконструкції лірницького виконавства).

Лірницька практика кінця 20 – поч. 21 ст. по-новому розвиває різноманітні напрями лірницької традиції: концертні форми без збереження репертуару; побутування в пасивній традиції (стихівничі й сліпі співці), виконавська реконструкція. Останню представляють, зокрема: М.Хай (псевдонім – лірник Стефан), О.Санін (псевдонім – лірник Смик), В.Шевчук (псевдонім – лірник Ярема). Вони намагаються відтворити автентичну лірницьку практику в комплексі її характеристик (репертуар, виконавський стиль, корпоративно-цехова організація, імідж, мист-во виготовлення інструментів).

дата публікації: 2009 р.

Література:
  1. Боржковский В. Лирники. "Киевская старина", 1889, № 9
  2. Студинський К. Лірники. Львів, 1894
  3. Сумцов Н. Кобзари и лирники. "Русская музыкальная газета" (СПб.), 1900, № 23–24
  4. Демуцький П. Ліра і її мотиви. К., 1903
  5. Грица С. Мелос української народної епіки. К., 1979
  6. Луговський Б. Матеріали до ярмаркового репертуару та побуту старцівства в Західній Чернігівщині. "Родовід", 1993, № 6
  7. Хай М. Лірницька традиція як феномен української духовності. Там само
  8. Богданова О. Особливості мовноінтонаційної системи українського лірництва. "Народна творчість та етнографія", 1998, № 1
  9. Черемський К. Повернення традиції: З історії нищення кобзарства. Х., 1999
  10. Богданова О.В. Збірник Порфирія Демуцького "Ліра та її мотиви в контексті лірницької традиції". В кн.: Українське музикознавство, вип. 30. К., 2001
  11. Жеплинський Б. Подільські лірники та їхній репертуар. В кн.: Традиційна народна музична культура Західного Поділля. Тернопіль, 2001
  12. Лірницькі пісні з Полісся. Рівне, 2002
  13. Богданова О. Сучасна лірницька практика: виконавська реконструкція. "Науковий вісник Національної музичної академії України", 2002, вип. 22
  14. Державний архів Сумської області, ф. Р-7, оп. 2, спр. 143.

Посилання:
  • АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • БОРЖКОВСЬКИЙ ВАЛЕРІАН ВАСИЛЬОВИЧ
  • ДЕМУЦЬКИЙ ПОРФИРІЙ ДАНИЛОВИЧ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДУМИ
  • ГНАТЮК ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • ГОРЛЕНКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ
  • ІСТОРИЧНІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ
  • ІВАНОВ ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ХАРКІВ
  • КОБЗАРІ, БАНДУРИСТИ
  • КОЛЕССА ФІЛАРЕТ МИХАЙЛОВИЧ
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО
  • КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КВІТКА КЛИМЕНТІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КИЕВСКАЯ СТАРИНА
  • ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ
  • МАЛИНКА ОЛЕКСАНДР НИКИФОРОВИЧ
  • ПОЧАЇВСЬКА СВЯТО-УСПЕНСЬКА ЛАВРА
  • ШАЦЬК, СМТ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛ.
  • ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ
  • СЛАСТІОН ОПАНАС ГЕОРГІЙОВИЧ
  • СПЕРАНСЬКИЙ МИХАЙЛО НЕСТОРОВИЧ
  • СТУДИНСЬКИЙ КИРИЛО ЙОСИПОВИЧ
  • ВЕРМАХТ
  • ЯРМАРОК
  • ЗАПИСКИ О ЮЖНОЙ РУСИ
  • ЖИТЕЦЬКИЙ ПАВЛО ГНАТОВИЧ
  • ЗОРЯ

  • Пов'язані терміни:
  • ЛІРА
  • ЛІРНИЦЬКА МОВА
  • ЛІРНИКИ
  • ЛУГОВСЬКИЙ БОРИС ЛЬВОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)